luyitheguy

Latest Posts by luyitheguy

so true

straigbt up "under it" and by "it" well lets jusr say, my blankeys

шановні, це слей

Вітаю всіх з Днем української писемності та мови!

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Моє слово завжди

Житиме!

Поки моїм словом...

Хтось

Говоритиме.

Будь ласка, не забувайте, що мова завжди має значення.

Добре ?

Увечері болгарський пляж все ще трохи пихтить людьми. Ми сидимо сп'янені гірким яблуком дешевого сидру, що більше нагадує вино, на одному з купи засипаних піском пластикових ліжаків в оточенні кількох вже порожній пляшок.

Їм весело, я дивлюсь на них — мокрі і щасливі по коліна у воді в білих пляжних сорочкáх вони весело кричать і обіймаються, брискають один одного водою солоних хвиль і радо бігають в квача.

Їм добре. А ми сидимо дивимось на них. Нам не те що самотьно, нам не гірко від скорої розлуки чи від майбутніх ностальгійних спогадів про цей вечір та й узбережжя в цілому. Ну, може трохи...

Вони вибігають з води і розкидуючись на усі боки піском біжать до нас. Хтось плаче від загубленого браслету, хтось допиває залишки солодкого напою із несвоєї пляшки, хтось просто стоїть відхекується.

І їм добре. Та й нам теж ?

Я дивлюсь на них радісних сам щасливий, що хоча би при непам'яті вони звуть мене моїм ім'ям. Ми й далі мовчки сидимо під вже стемнівшим небом над вже майже безлюдним пляжем. Вони тихо збираються і вдягають на мокрі тіла сухі м'яті речі. В різний час голови повертаються в бік далекого моря.

А ми все ще один в одному.

Нам добре.

is there anything more attractive than jumpers like these ?

i don't think so

Венера

Блін, не знаю чи є тут київські...

Але є кортше в Києві Труханів острів, типу Київ ділиться на два береги — Правий і Лівий, а Труханів острів між ними. Зараз там зазвичай лише п'яні підлітки і дорослі на вихідних, але я пам'ятаю його трохи інакше.

Коли я ще був малий, от прям малий-малий, років ну шість максимум, дошкільнятко, мене туди мама возила на верхову їзду. Я дійсно мало що пам'ятаю, спогадів штук п'ять певно, не знаю чому.

Але пам'ятаю стайні: вони були високі і пахли пташиним кормом у зоопарках та гнилим деревом. В них завжди, навіть в сухе душне безвітряне спекотнє літо було ніби після дощу. Конів пам'ятаю лише четверо: дві чорні кобили — Марта і Венера, один жеребець кольору... стін на дачі вашого діда і ще один самець, який виглядав як дуже наїдене поні, хоча він не був поні, так і ніколи не знав, що то з ним.

Всі спогади про цих коней чомусь саме з зимового періоду, коли на вулиці коло стаїнь відморожує пальці ніг і рук, смердить конячими відходами, і взагалі стоїть якийсь дух дискомфортности, ніби тут побували дементори, прости Доле. Я пам'ятаю, що завжди мерз і рідко повертався з "коней" додому радісний. Мій брат постійно насміхався з мене коли в мене щось не виходило, а не виходило в мене багато, бо я не міг спокійно розслабитись — постійно боявся, що впаду і мене задавить велика, та шо там, гігантська для п'ятирічного мене, мускуліста Венера радісно іржачи.

На конях малому мені було страшно їздити, моєму на той момент одинадцятирічному брату подобалось набагато більше. Я не любив коли мене трясло під час рисі, не любив звук батога, не любив "підштовхувати" хлистиком Вереру, ще більше не любив коли хлистик під час рисі випадав з моєї крихітної невмілої руки, падав на холодний пісок під нами і знаходив свою смерть під копитами Венери з гучним трускітом.

Найгріше було на "довгих проходках" — це коли наша вчителька випускала нас, п'ятьох дітей, найстаршим з котрих був мій брат, в лісок поруч манежу на великі кола. Вчителька йшла з великим батогом в середині всього "каравару", найменший ж я — невпевнено вився десь в кінці на своїй захеканій від життя Венері. Іноді, не бачачи хто і що там попереду, бо відстав надто, не знаючи, що там відбувається, лиш чуючи відголоски криків і гучне ляскання батога, я боявся. І Венера відчувала мій страх. Такі випадки були найгірші.

Одного разу ми так обоє злякались, що вона зненацька завила і стала на дибки.

Не знаючи що робити і не вміючи швидко орієнтуватись я впав з неї на пісок під нами. Я лежав хекаючи від болю в ребрах поки намагався стримати в собі крик від страху: я опинився під ногами навіженої величезної гнідої кобили з чорнющими очима, що ярісно верещала стоячи на дибках.

Вона верещала своїм крихким кобилячим голосом, а я з залитими сльозьми очима ледве підійнявся на хлипкі ноги хворобливого п'ятирічного хлопчика і побіг куди очі бачили в істериці, поки розлючена Венера тікала в інший бік. Через деякий час, я в своєму незручному до будь-яких рухів зимовому світло-блакитному комбінезоні добіг до велодоріжки, де взимку бігали люди. Тоді була десь дев'ята година недільного ранку, але людей майже не було. Я біг по зношеній, розбитій асфальтованій доріжці плачучи і бурмочучи крізь задихання самому мені невідомі слова, що більше походили чи то на хекання помираючого, чи то на якісь відомські закляття.

В якийсь момент мене піймала якась тітонька. Я почав ревіти ще більше — а раптом вкраде чи щось, але жіночка спокійно тримала мене за плечі доки я не прийшов до стану, коли хоча б можу говорити. Спитавши де мої батьки вона у відповідь почула тихий бурмотьож охриплого від істерики горла: "мама де коники...". Пані знадобилось трохи усвідомити спочатку сенс сказаного мною, а потім де ж ці коники знаходяться, бо моя орієнтація на місцевості тоді бажала кращого. І жіночка відвела мене "до коників".

На кониках вже чекала в такому ж істеричному стані мама. Мене по класиці відсварили: спочатку бо злякав кобилу, потім бо втік, потім бо підійшов до незнайомців, потім шоб просто не розслаблявся. Вчителька напоїла мене бридким дешевим чорним чаєм у пластиковому стаканчику, що пік мені руки. Я сьорбав його потріскавшимися від холоду губами, доки мій брат призирливо прожигав очима мою русу потилицю.

Додому їхали в дискомфортній тиші — мама схвильована і розлючена, брат — як завжди незадоволений усім, я — в калюжі свого сорому.

Вдома вона роздратовано вручила нас двох бабусі, а сама поїхала "покататись" — дві години намотувати кола під Києвом бовтаючи по телефону з подругами, вивітрюючи гнів.

Бабуся ж на контраст мамі, ніжно впихнула нас в ванну з кип'ятку і вручила так само несмачний чорний чай, але тепер вже солодкий і у милих горнятках з ведмедиками. Нас вимили, відігріли, утішили, мене потім ще й заплели, як завше приговорюючи, які гарні в мене коси.

Брату вручили ноутбук з його тоді улюленим другим відьмаком ксґо, мені — мультики на малятко тб, поки Ба йшла на кухню готувати чергові макові рулети, пиріжки з капустою, гречані супи, голубці, тєфтєлі і що там ще середньостатистичні бабусі готують з старими нудними радянськими фільмами на фоні.

Всім ніби як стало краще. А я сидів з кружкою вже охолонувшого чаю і косичками, що натягували очі на скроні і бачив розлючену Венеру над собою.

Наступної неділі ми знову, як завжди, поїхали "на коні". Тільки цього разу мене чомусь посадили на Марту — добреньку кобилку, так само гніду, як і моя попередня. На питання, де ж Венера у відповідь я отримав: "А, вона прихворіла трохи, видимо застудилась минулого тижня, тому поки її тут нема".

Венеру я так ніколи більше і не побачив.

німці розчаровують своєю необізнаністю і вигаданим розумінням і знанням про все на світі

але срачі в тві то сенс життя

значить анедот баті №1

вічливий лось( він же лось-ґв@лтівник )

значить жив в одному лісі дуже вічливий лось, і був він такий весь вихований і манерний, але був в нього один жирний недолік — всіх в цьому лісі він заїбав. буквально. нетроганим лишився тіки заєць.

і от бігає бідолашний лісом, метушиться, бідкається, не знає, куди йому дітись. і от якось увечері прибивається він до хатки бобра. стукає йому ну бобер і відчиняє.

— брате бобре, слухай, рідний, пусти перечекати в тебе нічку. лось в тебе вже був разок, навряд другий прийде.

ну бобер подумав-подумав й каже: "гаразд, заходь давай, тіки ноги там витри чи шо"

ну значить вони посиділи, поспілкувались, повечеряли, бобер постелив зайцю там десь на дивані, і перед тим як самому йти спати нахиляється до зайця і каже:

— слухай, зайцю, тут звісно більш-менш безпечно, але ми не можемо бути точно певні, тому давай про всяк запихнеш собі в дупу моркву, ну шоб від лося.

заєць охуїв спочатку але подумав і такий: "ну гаразд, давай". ну значить запхнув такий і лягає засинає.

і от вже сутінки опускаються на землю, на небі з'являється світлий силует місяцю і перші зірочки, чутно дзвінькіт свірчків і завивання холодного нічного вітерцю, до зайця повільно приходять перші сни....

і тут:

*чпок*

— добрий вечір, шановний~....

пропоную дискусію:

чи можна на вашу думку віднести речі на межі абсурду/неетики до фолкльору чи культури ? і чому ?

септо, наприклад, дуже неетичні анекдоти чи шоу "венздей та хагі-вагі у грі кальмара" ?

я хз шо тут робить, відкриваю архів анекдотів мого батька

блін прийшов сюди з абсолютним нерозумінням шо робити...

може розказувать анекдоти ? історії ? писати казки ? я взагалі хз

це все звісно хіхі-хаха але в мене рілі є така футболка

поки що подібних ситуацій не ставалось, але хто знає

якби я не прокрастинував так сильно як прокрастиную — сівся б шити ці штани, БОЖЕ ВОНИ ПРОСТО НЕЙМОВІРНІ