* Despite everything, it's still you. ukr/eng, little guy Roma from Kyiv, multifandom
12 posts
so true
straigbt up "under it" and by "it" well lets jusr say, my blankeys
шановні, це слей
Моє слово розстріляне,
Спалене.
Моє слово хрестами
Заставлене.
Моє слово іншим
Замінено.
Моє слово у темряві
Сховано.
Моє слово постійно
Стирається.
Моє слово вперте:
Тримається.
Моє слово завжди
Житиме!
Поки моїм словом...
Хтось
Говоритиме.
Будь ласка, не забувайте, що мова завжди має значення.
Увечері болгарський пляж все ще трохи пихтить людьми. Ми сидимо сп'янені гірким яблуком дешевого сидру, що більше нагадує вино, на одному з купи засипаних піском пластикових ліжаків в оточенні кількох вже порожній пляшок.
Їм весело, я дивлюсь на них — мокрі і щасливі по коліна у воді в білих пляжних сорочкáх вони весело кричать і обіймаються, брискають один одного водою солоних хвиль і радо бігають в квача.
Їм добре. А ми сидимо дивимось на них. Нам не те що самотьно, нам не гірко від скорої розлуки чи від майбутніх ностальгійних спогадів про цей вечір та й узбережжя в цілому. Ну, може трохи...
Вони вибігають з води і розкидуючись на усі боки піском біжать до нас. Хтось плаче від загубленого браслету, хтось допиває залишки солодкого напою із несвоєї пляшки, хтось просто стоїть відхекується.
І їм добре. Та й нам теж ?
Я дивлюсь на них радісних сам щасливий, що хоча би при непам'яті вони звуть мене моїм ім'ям. Ми й далі мовчки сидимо під вже стемнівшим небом над вже майже безлюдним пляжем. Вони тихо збираються і вдягають на мокрі тіла сухі м'яті речі. В різний час голови повертаються в бік далекого моря.
А ми все ще один в одному.
Нам добре.
is there anything more attractive than jumpers like these ?
i don't think so
Блін, не знаю чи є тут київські...
Але є кортше в Києві Труханів острів, типу Київ ділиться на два береги — Правий і Лівий, а Труханів острів між ними. Зараз там зазвичай лише п'яні підлітки і дорослі на вихідних, але я пам'ятаю його трохи інакше.
Коли я ще був малий, от прям малий-малий, років ну шість максимум, дошкільнятко, мене туди мама возила на верхову їзду. Я дійсно мало що пам'ятаю, спогадів штук п'ять певно, не знаю чому.
Але пам'ятаю стайні: вони були високі і пахли пташиним кормом у зоопарках та гнилим деревом. В них завжди, навіть в сухе душне безвітряне спекотнє літо було ніби після дощу. Конів пам'ятаю лише четверо: дві чорні кобили — Марта і Венера, один жеребець кольору... стін на дачі вашого діда і ще один самець, який виглядав як дуже наїдене поні, хоча він не був поні, так і ніколи не знав, що то з ним.
Всі спогади про цих коней чомусь саме з зимового періоду, коли на вулиці коло стаїнь відморожує пальці ніг і рук, смердить конячими відходами, і взагалі стоїть якийсь дух дискомфортности, ніби тут побували дементори, прости Доле. Я пам'ятаю, що завжди мерз і рідко повертався з "коней" додому радісний. Мій брат постійно насміхався з мене коли в мене щось не виходило, а не виходило в мене багато, бо я не міг спокійно розслабитись — постійно боявся, що впаду і мене задавить велика, та шо там, гігантська для п'ятирічного мене, мускуліста Венера радісно іржачи.
На конях малому мені було страшно їздити, моєму на той момент одинадцятирічному брату подобалось набагато більше. Я не любив коли мене трясло під час рисі, не любив звук батога, не любив "підштовхувати" хлистиком Вереру, ще більше не любив коли хлистик під час рисі випадав з моєї крихітної невмілої руки, падав на холодний пісок під нами і знаходив свою смерть під копитами Венери з гучним трускітом.
Найгріше було на "довгих проходках" — це коли наша вчителька випускала нас, п'ятьох дітей, найстаршим з котрих був мій брат, в лісок поруч манежу на великі кола. Вчителька йшла з великим батогом в середині всього "каравару", найменший ж я — невпевнено вився десь в кінці на своїй захеканій від життя Венері. Іноді, не бачачи хто і що там попереду, бо відстав надто, не знаючи, що там відбувається, лиш чуючи відголоски криків і гучне ляскання батога, я боявся. І Венера відчувала мій страх. Такі випадки були найгірші.
Одного разу ми так обоє злякались, що вона зненацька завила і стала на дибки.
Не знаючи що робити і не вміючи швидко орієнтуватись я впав з неї на пісок під нами. Я лежав хекаючи від болю в ребрах поки намагався стримати в собі крик від страху: я опинився під ногами навіженої величезної гнідої кобили з чорнющими очима, що ярісно верещала стоячи на дибках.
Вона верещала своїм крихким кобилячим голосом, а я з залитими сльозьми очима ледве підійнявся на хлипкі ноги хворобливого п'ятирічного хлопчика і побіг куди очі бачили в істериці, поки розлючена Венера тікала в інший бік. Через деякий час, я в своєму незручному до будь-яких рухів зимовому світло-блакитному комбінезоні добіг до велодоріжки, де взимку бігали люди. Тоді була десь дев'ята година недільного ранку, але людей майже не було. Я біг по зношеній, розбитій асфальтованій доріжці плачучи і бурмочучи крізь задихання самому мені невідомі слова, що більше походили чи то на хекання помираючого, чи то на якісь відомські закляття.
В якийсь момент мене піймала якась тітонька. Я почав ревіти ще більше — а раптом вкраде чи щось, але жіночка спокійно тримала мене за плечі доки я не прийшов до стану, коли хоча б можу говорити. Спитавши де мої батьки вона у відповідь почула тихий бурмотьож охриплого від істерики горла: "мама де коники...". Пані знадобилось трохи усвідомити спочатку сенс сказаного мною, а потім де ж ці коники знаходяться, бо моя орієнтація на місцевості тоді бажала кращого. І жіночка відвела мене "до коників".
На кониках вже чекала в такому ж істеричному стані мама. Мене по класиці відсварили: спочатку бо злякав кобилу, потім бо втік, потім бо підійшов до незнайомців, потім шоб просто не розслаблявся. Вчителька напоїла мене бридким дешевим чорним чаєм у пластиковому стаканчику, що пік мені руки. Я сьорбав його потріскавшимися від холоду губами, доки мій брат призирливо прожигав очима мою русу потилицю.
Додому їхали в дискомфортній тиші — мама схвильована і розлючена, брат — як завжди незадоволений усім, я — в калюжі свого сорому.
Вдома вона роздратовано вручила нас двох бабусі, а сама поїхала "покататись" — дві години намотувати кола під Києвом бовтаючи по телефону з подругами, вивітрюючи гнів.
Бабуся ж на контраст мамі, ніжно впихнула нас в ванну з кип'ятку і вручила так само несмачний чорний чай, але тепер вже солодкий і у милих горнятках з ведмедиками. Нас вимили, відігріли, утішили, мене потім ще й заплели, як завше приговорюючи, які гарні в мене коси.
Брату вручили ноутбук з його тоді улюленим другим відьмаком ксґо, мені — мультики на малятко тб, поки Ба йшла на кухню готувати чергові макові рулети, пиріжки з капустою, гречані супи, голубці, тєфтєлі і що там ще середньостатистичні бабусі готують з старими нудними радянськими фільмами на фоні.
Всім ніби як стало краще. А я сидів з кружкою вже охолонувшого чаю і косичками, що натягували очі на скроні і бачив розлючену Венеру над собою.
Наступної неділі ми знову, як завжди, поїхали "на коні". Тільки цього разу мене чомусь посадили на Марту — добреньку кобилку, так само гніду, як і моя попередня. На питання, де ж Венера у відповідь я отримав: "А, вона прихворіла трохи, видимо застудилась минулого тижня, тому поки її тут нема".
Венеру я так ніколи більше і не побачив.
німці розчаровують своєю необізнаністю і вигаданим розумінням і знанням про все на світі
але срачі в тві то сенс життя
значить анедот баті №1
вічливий лось( він же лось-ґв@лтівник )
значить жив в одному лісі дуже вічливий лось, і був він такий весь вихований і манерний, але був в нього один жирний недолік — всіх в цьому лісі він заїбав. буквально. нетроганим лишився тіки заєць.
і от бігає бідолашний лісом, метушиться, бідкається, не знає, куди йому дітись. і от якось увечері прибивається він до хатки бобра. стукає йому ну бобер і відчиняє.
— брате бобре, слухай, рідний, пусти перечекати в тебе нічку. лось в тебе вже був разок, навряд другий прийде.
ну бобер подумав-подумав й каже: "гаразд, заходь давай, тіки ноги там витри чи шо"
ну значить вони посиділи, поспілкувались, повечеряли, бобер постелив зайцю там десь на дивані, і перед тим як самому йти спати нахиляється до зайця і каже:
— слухай, зайцю, тут звісно більш-менш безпечно, але ми не можемо бути точно певні, тому давай про всяк запихнеш собі в дупу моркву, ну шоб від лося.
заєць охуїв спочатку але подумав і такий: "ну гаразд, давай". ну значить запхнув такий і лягає засинає.
і от вже сутінки опускаються на землю, на небі з'являється світлий силует місяцю і перші зірочки, чутно дзвінькіт свірчків і завивання холодного нічного вітерцю, до зайця повільно приходять перші сни....
і тут:
*чпок*
— добрий вечір, шановний~....
пропоную дискусію:
чи можна на вашу думку віднести речі на межі абсурду/неетики до фолкльору чи культури ? і чому ?
септо, наприклад, дуже неетичні анекдоти чи шоу "венздей та хагі-вагі у грі кальмара" ?
я хз шо тут робить, відкриваю архів анекдотів мого батька
блін прийшов сюди з абсолютним нерозумінням шо робити...
може розказувать анекдоти ? історії ? писати казки ? я взагалі хз
це все звісно хіхі-хаха але в мене рілі є така футболка
поки що подібних ситуацій не ставалось, але хто знає
якби я не прокрастинував так сильно як прокрастиную — сівся б шити ці штани, БОЖЕ ВОНИ ПРОСТО НЕЙМОВІРНІ